Фотоконкурси
дата початку — 05 Серпня 2008
дата закінчення — 31 Грудня 2008
Львівське Пирогово
Одразу зауважу: назва цього посту умовна, а порівняння вельми відносне, тож до львів"ян прохання не...
Мармурова печера (АР Крим)
Мармурова печера – унікальна за красою печера зі складною системою залів і галерей… Печера „Мармурова”...
Краснокутский дендропарк
Утро субботы 9 августа начиналось с предвкушения поездки к живописным крутым склонам Святогорска. Но...
Ольвія
Успішна. Багата. Щаслива. Еллінам було достатньо одного слова, аби виразити ці поняття. Ольвія. Так називалося одне з найдавніших міст Північного Причорномор’я. В тисячолітній історіі міста бували часи, коли ця назва мала і смак слави, і відтінок гіркої іронії.
Заснована в VІ ст. до нової ери, за часів Геродота (через 200 років) Ольвія була вже великим і добре захищеним містом. Торгівля давала хороший прибуток і була значно кращим засобом цивілізування місцевих племен, аніж меч, якому надавали перевагу конкістадори за тисячу років.
Скіфи, найближчі сусіди Ольвії, були в захваті від грецької культури, і охоче переймали звичаї колоністів. Як оповідає Геродот, один із скіфських царів, Скіла, навіть побудував собі в Ольвії палац і взяв за дружину гречанку. Втім надмірне захоплення прибульцями закінчилося трагічно: після того, як Скіла долучився до культу Діоніса, піддані вбили його за зраду рідних богів.
Зрештою, царя могла згубити якраз любов до бога нового. Точніше до вина, без якого не обходилась жодна відправа Діонісові. Недаремно ж в ольвіополітів з’явилось прислів’я «п’є як скіф» - тобто без міри й без води. До речі, про воду: як у будь-якому цивілізованому місті, тут були і водогін, і каналізація.
Уже через сторіччя після Геродота спільна біда змусила ольвіополітів згуртуватися з аборигенами: навала армії одного з полководців Олександра Великого – Зопіріона, який виріщив підкорити Скіфію. Авантюра провалилась: військо було розбито, а сам Зопіріон наклав головою. Та ольвіополітом довелось багато чим пожертвувати заради перемоги: вони звільнили рабів, дали права громадянства всім іноземцям,боржникам було списано їхні зобов’язання.
Проте це потрясіння не минулося просто так, і Ольвія вже ніколи більше не досягла колишньої могутності. До того ж, у скіфський степ прийшли нові народи – войовничі й ворожі, що не могло не відбитись на торгівлі й землеробстві – стовпах ольвійської економіки. Нарешті, в І сторіччі до Р.Х. місто було завойовано царем гетів Біребістою, що створив потужну державу по обидва береги Дунаю. Проламуючи собі вихід до моря (як ще один наш сусіда значно пізніше), Біребіста , розорив й ущент зруйновав поліс. Проте спільними зусиллями скіфів і греків місто відродилося. Населення перемішалося так сильно, що в деяких родинах грецькі імена чергувалися зі скіфськими. Проте найшанованішим поетом у місті вважали Гомера. І це невипадково, адже перекази пов’язували події та героїв Іліади й Одісеї з доколишніми місцями. За одною з легенд Ахіл після смерті опинився на острові неподалік Ольвії, біля дунайського гирла. Нібито сюди перенесла Фетіда свого сина з погрібального багаття. Тут стояв храм Ахілла Понтарха – Володаря морів.Ахіл жив у ньому, наче й не загинув, а моряки під час плавання щоразу лишали йому дари. Острів звався Левка, тобто Білий. Втім, зараз його звуть Зміїним...
Із розширенням Римської імперії Ольвія шукала захисту цезарів, тим більше, о активно торгувала з провінціями. Врешті решт, коли за часів Нерона спалахнуло чергове варварське повстання в подунав’ї, римські регіони пройшли тутешніми степами до самого південного Криму. І, можливо, експедиційний корпус із 40 кораблів і трьох тисяч війська стояв саме в Ольвії. Втім навіть тоді поліс зберіг свою незалежність. Лице імператора на ольвійських монетах почали карбувати, коли самій імперії лишалося жити не так вже й довго. Зрештою, в ІV сторіччі з готською навалою Ольвія остаточно занепала й спорожніла. Так вона й була фантомним містом, аж поки турки не почали брати тутешній камінь для будівництва Очакова.
Проте давній поліс не зник остаточно. Сьогодні на його місці діє археологічний музей-заповідник. Дослідження тут тривають уже понад сторіччя, та на думку археологів, викопано десь 1/80 частину міста. Решту ще тільки будуть досліджувати. Зокрема й ту частину міста, яка повторила долю Атлантиди, опинившись на дні лиману.
Тож, маючи хорошу просторову уяву чи просто тягу до красивих краєвидів, до того ж, зовсім не схожих на кримські, варто приїхати сюди. Добиратись не складно: від Миколаєва через Варварівський міст і обидві – Велику й Малу Кореніхи доїджаємо до села Парутіно, це кілометрів 30-35, дорога здебільшого нормальний асфальт, хоча трапляються традиційні для цих місць «прасувальні дошки», особливо біля самого Парутіна. Туристичної інфраструктури, попри надзвичайну цікавість «об’єкта» тут, в принципі, нема. Дороговкази є, але на них краще не покладатись. Якщо заблукаєте – питайтеся в місцевих. Хоча заблукати важко – Ольвія розташована якраз за Парутіно, ближче до берега, тож не проскочиш. Попри те, що заповідник займає 270га, з машиною там робити нічого, лишайте при брамі.
Екскурсія починається з огляду склепа, знайденного ще на початку розкопок. Втім, чорні археологи тут побували на кілька століть раніше, підібрали навіть Харонові оболи – монети, якими мертві мали оплатити дорогу на той світ. Тож нам лишається милуватись хіба архітектурними витівками й оздобленням. Крім того, тут досить прохолодно, і якщо ви погано переносите місцеву літню спеку (буває до +43 у тіні), це – те, що треба. Попереджу панянок, які бояться мишей та кажанів: у склепах часто селяться ластівки, тож не лякайтесь, це не то, про що ви подумали. Втім, справжніми господарями тут почуваються ящірки – сірі, піщані, смарагдово-зелені...
Місцевий музей може бути цікавий не всім, але там непогані екскурсоводи, до того ж мають погляди дещо відмінні від того, що колись викладали в школі. Хоча як на мене, ці місця варті того, щоб хоча б просто побродити, навіть без гідів. Особливо біля лиману.
Втім, справедливості ради зазначу, що не будучи археологом, тут можна зайняти себе години на дві-три, не більше. Тому, якщо повертатись до Миколаєва не хочеться, можна поїхати далі на Очаків – ті ж 30км. Десь кілометрі на 8-10 є поворот на Солончаки. Дорога там вбита, але нею можна дістатись до Аджигольської коси. Пляж тут густо устланий мушлями й піском, та подекуди є навіть валуни й трішки гальки. Жодних благ цивілізації, тож поповнити запаси питва краще в Ольвії. Проте й людей небагато. Вода трішки мутнувата – з лиману несе – і тому ж не така солона, як в Очакові. А краєвид тут просто фантастичний – відкривається чудовий вид на лиман, трішки видно острів Майський і навіть кінбурнську зелень. З Аджиголя можна взяти курс на Очаків. Заночувати тут не проблема – на автовокзалі обо’язково хтось щось здає. Зато зранку можна відпратись на Березань, де колись було найперше грецьке поселення по цей бік Чорного моря. Кажуть, натяки на нього є навіть у Гомера. Правда це чи ні, то вже інша історія. Але зараз Березань входить до складу ольвійського заповідника.
Вхід користувачам
