Навіть дивно, що раніше ніколи не доходили руки скласти подібний маршрут. З одного боку простенький як футбольний м’яч, а з другого – достатньо насичений, щоб ганяти висолопивши язика зеленим газоном два дні підряд.  
 Мандрівка розпочалась у Києві на Броварському проспекті. Їхали ми знову у ті ж самі Бровари, де бере свій початок «прилуцька траса».  До самих Прилук – нічого особливо цікавого, звичайна малозавантажена дорога середньопаршивої якості.

  Палацово-парковий комплекс належить до найбільш старовинних українських парків. У 1717 р. за гетьманським універсалом прилуцький полковник І. І. Галаган одержав с. Сокиринці, яке стало потім постійним місцем проживання багатьох поколінь цієї родини. Його онук Іван спорудив в 60-х роках XVIII ст. великий садибний дерев'яний будинок, в архітектурі якого використані мотиви українського народного зодчества.  
 Сокиринський парк спочатку займав невелику площу і відзначався регулярними прийомами планування алей і групування рослинності, що було характерним в середині XVIIIст. для паркового будівництва багатьох країн Європи, в тому числі і для України. 
       У 1823 р. Сокиринці перейшли у спадщину до П.Г.Галагана. З цього часу починається новий етап у будівництві парку. Провадилося воно з незвичайною для того часу інтенсивністю. В 30-х роках XIX ст. був створений чудовий парковий комплекс, основа архітектурної композиції якого не змінилась. 
 На 1830 р. за проектами Дубровського і під його керівництвом були збудовані палац, увесь комплекс об'єктів, одноразово використаних також для оформлення входу в парк, ротонда, що міститься на насипній терасі біля ставка, готичний міст, альтанка і оранжерея. Ці об'єкти збереглися до нашого часу. 
 Після Сокиринців наш путь лежить у Качанівку. Там теж парк і маєток. З нашої локації туди легше за все дістатись через Парафіївку, в якій потрібно повернути ліворуч (вказівник на Качанівку присутній лише для водіїв, які їдуть з Ічні). Поворот помітний, розташований в центрі навпроти меморіалу червоним партизанам. Перед самим парком з лівого боку буде поворот на т.з. «Соколиний Хутір». Це такий шароварний культурний центр де можна перекусити і заночувати. Місць там переважно бракує, тому, якщо плануєте ночувати на цьому хуторі, краще замовляти місця заздалегідь по телефону 000. Про Качанівку написано не мало, тому я друкану тільки пару слів.  
 Державний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. 
 Качанівський ансамбль — один з найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, суголосний найкращим традиціям світового палацово-паркового мистецтва. Ця окраса України розташована на південному сході Чернігівщини в Ічнянському районі, на берегах чарівної річки Смош. 
 Після Качанівки, як нам сказав охоронець, у нас є два виходи – ночувати у «Соколиному хуторі», або, якщо там не знайшлося вільних хаток, у місцевій качанівській нічліжці, де здаються койкомєста.  Не заморочуючись уточненням поняття «койкомєсто» ми залишили цю перспективу іншим, а самі направились в Ічню. За даними сайту UAWeekend там мав бути готель. Оной розташований в самому центрі міста навпроти меморіала-пам’ятника червоним партизанам (там горів навіть вічний вогонь (хотя може тому, що надворі стояла дата 9 травня)). Готель без вивіски. Він знаходиться на іншому боці вулиці від ресторану (з більярдом) «Ічня». На першому поверсі готелю теж якито ресторан, а самі апартаменти розташовані на другому поверсі. Коротше, якшо ви помітили будинок з бетонованими сходами між двома буйними соснами то вважайте що готель ви знайшли. Тепер кілька слів про нього.  До ваших послуг 10 кімнат, серед яких одно- і двомісні «стандарти» і «люкс». «Одно-» коштує 130 грн, «дво-» 180. Готель щойно «відреставрований» і вилизаний до прийнятної якості. Навіть більше, якщо врахувати, що він розташований в якійсь Ічні. В двомісному номері: туалет/душ, два ліжка, столик, велика тумба з телевізором (кабельне) і вішачок біля дверей. Загалом – цивільненько. Повечеряти можна або в місцевому ресторані, або в ресторані Ічня. Ми обрали «Ічню» через меншу кількість децибел. Наїлись і напились по очі – заплатили копійки. Готували смачно. Весь наступний день ми залишили для дендропарку «Тростянець». І недарма. Вранці ми все ж заїхали поснідати в «Соколиний хутір». Потім ситі і задоволені вирушили  в останній на маршруті парк. В принципі, на дорозі зустрічаються вказівники на село Тростянець і сам парк, але якщо керуватись  топонімами, то потрібно рухатись через села Южне і Верескуни до перехрестя, на якому буде «посажений на кол» танк. Не помилитесь. Звертаємо у напрямку дула танка і через кілька хвилин ми біля головного заїзду в парк. В’їжджаємо. Через сто метрів залишаєм машину на стоянці і далі пішки. Вхід у парк платний – 3 гривні. Якщо порівнювати враження, то тростянецький дендропарк залишив їх найбільше. Зі всіх парків, які ми відвідали минулого дня, а також «олександріївок» і «софіївок» цей парк має найкращу «ауру».   
 Парк у Тростянці заснував Іван Скоропадський у 1830-х роках. Від свого батька Іван успадкував більш як 3000 десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях, а від матері близько 2000 десятин в Чернігівській. 
Хутір Тростянець був викуплений у козака І. Хорунжого у 1820 р. А Скоропадський докупив землі навколо нього і збільшив з 700 до 2600 десятин. 
     У 1829 р. Іван одружився з Єлизаветою Петрівною Тарнавською – родичкою господарів Качанівки. Хутір Тростянець Іван обрав тому, що він був віддаленим від інших поселень, розташовувався на пересіченій місцевості з ярами, маленьким струмком Тростянець і ставком, невеликими групами багатовікових дубів. На його користь було й те, що його ґрунт – глибокий чорнозем – був  надзвичайно родючим. 
       У 1840-х та 1850-х роках площа парку поступово збільшувалась. 

      І. М. Скоропадський в кінці 1840 – х років почав створювати навколо парку окремі гаї. Особливо активно він займався цим в кінці 1860 – х років, коли було завершене розмежування земель. Усього посадили 21 гай.

      Під час першої поїздки до Парижу у 1857 р. Скоропадський побачив багато парків. Його увагу привернув новий метод штучного формування рельєфу. З 1858 р. в Тростянці почали впроваджувати цей метод. Спочатку роботи проводилися напроти садиби на іншому березі ставка. За два роки було вкладено чимало грошей, але краєвид не покращав. На початку 60-х років доручив інженеру скласти план насипних робіт. Але через рік стала очевидною непридатність проекту. Тоді І. Скоропадський звернувся до художника-пейзажиста. Його ескіз так сподобався Івану Михайловичу, що він почав насипати за цим проектом справжні гори, дедалі вищі й вищі. При цьому викорчовували або засипали багато цінних великих дерев і посаджений ще у 1840-ві роки сосновий гай. Спочатку на спорудження гір потрібно було 2000 карбованців щороку, потім 6000, а всього витратили більше 100000 карбованців.

    Скоропадський дуже любив парк. До останнього року свого життя він майже щодня об’їжджав його, був особисто присутнім при пересаджуванні великих дерев на галявини.

    
І. М. Скоропадський помер 23 лютого 1887 році. Оскільки син Івана помер раніше, маєток успадкував онук – Павло Скоропадський.

 
      Після Тростянця вирішили навідатись у Батурин глянути на палац останнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського, збудований в 1799-1803 роках. Дивитись, якщо відверто, не було на що. Звичайний будівельний майданчик і ламерська «реконструкція» палацу – пінопластова ліпнина і пластикові склопакети. Назад вертались московською трасою М-02, яка у Коптах перейшла в чернігівську М-01. Нова московська  дорога на 5+. Хоча довелось об’їжджати одну її ще не відремонтовану ділянку. При виїзді знову на трасу нам поставили знак «в’їзд праворуч заборонено» і таким чином намагались запропонувати поїхати на перехресті прямо – на Ічню. Але знаючи українські традиції встановлення дорожніх знаків ми дружно чортихнулись і поїхали по трасі направо. І не прогадали. Дорога залишалась на 5+ без будь-яких перешкод і ремонтних робіт. До речі трафік вказував на те, що знакам у нас мало хто вірить.