Uaweekend

Львівське Пирогово

lance — Thu, 04 Sep 2008 00:00:00 +0300

Одразу зауважу: назва цього посту умовна, а порівняння вельми відносне, тож до львів"ян прохання не ображатись. Кияни полюблять вибратись у Пирогово, аби між кулішем і чаркою в місцевій корчмі озирнути мальовничі краєвиди, прикрашені вітряками. У Шевченківськім гаю випити не вдасться, ну хіба з собою пронесеш. То саме і з їжею. Краєвиди - на любителя: як не ліс, то гора, як не гора - то балка. Але направду це все дрібниці. Головне те, що в Шевченківськім гаю нема відчуття штучності й лубочності, якою дедалі більше просякає Пирогово. Тут усе справжнє. В церкві правлять службу, вінчають і хрестять. В єдиному класі сільської школи щойно скінчились уроки. На грифелі писали явно недавно, ганчірка (нормальна людська хебешка, не якийсь там поролон!) повна крейдяного пороху. Десь на гальорці сидять грубі тітки-прибиральниці й обговорюють якусь Клаву - як і годиться. На лаві біля хати стара скаржеться сусідові, що вугілля так і не привезли - чим палити неясно, а вже серпень, протопити б здалось. І якось не одразу розумієш, що обоє - працівники, а не мешканці цього музею. А в середині чекала несподіванка. Запах - суміш барв і відтінків, дух справжньої селянської хати. Давним-давно так пахло в домі моєї прабабки. Але то було на півдні, а тут - зменшене "прикарпаття".

Словом, жодної бутафорії. Щоправда, весільні орди, що бесперервно сунуть сюди, виглядають дещо недоречно в своїх костюмах-сукнях-джинсах. Але від них завше можна відірватись, все-таки музей займає 70 га.

І на останок - прикол для тих, хто гадає, що тартак - то аналог абракадабри, обраний в якості псевдо. Підходиш до однойменної споруди й губишся - що він тим хотів сказати?

Мармурова печера (АР Крим)

Anonymous — Fri, 29 Aug 2008 00:00:00 +0300

Мармурова печера – унікальна за красою печера зі складною системою залів і галерей…
Печера „Мармурова” знаходиться на плато гірського масиву Чатир-Даг. Видимий із різних відстаней, мальовничий силует Чатир-Дагу є символом Криму. Плато Чатир-Дагу поцятковане численними карстовими порожнинами, що надає його рельєфу вигляд «місячного». Тут заповідано більш ніж 160 карстових печер, шахт, колодязів. Серед них дуже цікавою є відкрита в 1987 році печера Мармурова.

Вхід до неї знаходиться на висоті 920 м над рівнем моря. Закладена вона в блоці верхньоюрських вапняків і складається з трьох частин: Головної галереї, Нижньої і бічного «Тигрового ходу». Величезних розмірів галереї натіканнями поділяються на окремі зали. Протяжність розвіданих ходів - 2050 м, глибина - 60 м. Довжина обладнаних екскурсійних маршрутів більше 1 км. Заслуга у відкритті, збереженні і обладнанні Мармурової печери належить сімферопольським спелеологам.

Унікальність Мармурової печери принесла їй світову популярність. За оцінкою відомих спелеологів, вона належить до п'ятірки найкрасивіших обладнаних печер планети. Одну з самих відвідуваних печер Європи, Мармурову, в 1992 році було прийнято до Міжнародної асоціації обладнаних печер (м. Генга, Італія).

Для входу відвідувачів у печеру споруджено штучний 10-метровий тунель. Печера Мармурова зустрічає гостей Галереєю казок, ширина якої - 20 м. Галерея пишно прикрашена сталактитами, сталагмітами, натічними драпіровками. Чудово освітлений маршрут веде вглиб печери. Екскурсійна доріжка огинає химерні творіння сталагмітів, що своїми контурами дивно нагадують казкових героїв. Світло вириває з пітьми Слоненя та Мамонта, голову Господаря печери, Діда Мороза, Царівну-жабу... Важко повірити, що ці фігури створені протягом мільйонів років краплинами води, а не руками талановитого скульптора.

У галереї Тигровий хід склепіння печери опускається, і тут добре видно дзвіноподібні поглиблення, що були промиті напірними водами та згодом прикрашені сталактитами. Сюди веде зручний тунель у монолітній породі, що прокладено на місці виявленого вузького сифонового каналу. Живописні натічні колони розділяють галерею на окремі зали. На дні видно невеликі ванни з водою. Чудові натічні завіски, кам'яні водоспади, каскади гурових озер, «печерні перли», унікальна ніша «геліктитових квітів». З екскурсійної доріжки можна побачити дно колодязя, де на глибині 6 м було знайдено кістки печерного ведмедя.

Таємничою темрявою покрито залу Перебудови. Але темрява відступає в промінні прожекторів, і тоді приголомшують її розміри. Це одна із найбільших обладнаних зал світу: площа її 4 тис. кв. метрів, висота більше 20 м. Величезні кам'яні брили покривають дно. Східну стіну зали на висоту 6-8 метрів вкрито білосніжним коралітовим килимом кам'яних квітів, протяжність якого близько 40 м. Унікальним є 7-метровий сталагміт, що лежить на боку і має назву «Башта, що впала». А поряд із гігантом - витончені крихкі мережива - гурові озерця, на дні яких знаходять так звані «печерні перли».

Чудовий вид відкривається з гребеня однієї з найбільших в Європі кальцитових гребель (ширина основи 56 м). У центрі Палацової зали, частину якої видно з греблі, знаходяться грандіозні натічні колони «Король» і «Королева» з «свитою» - сталагмітами різних форм. Гурові озера прямують до Глиняного залу. Натікань в ньому небагато, але кожне - неповторюване. Тут і закінчується Головна галерея.

Нижня галерея є геолого-мінералогічним заповідником. Вузький хід переходить у 12-метровий колодязь, що веде до зали Троянд - хаосу кам'яних брил, що покриті виблискуючими коралітами та сталагмітами. За нею - абсолютна гармонія зали Надій, потім Балконна, Люстрова, Обвальна та Руслова зали, зали Шоколадка та Геліктитова. Тут ходи розбігаються в різні боки. Далі дороги поки немає…

Добратися до печери Мармурової можна на легковому автомобілі, автобусі, вертольоті або пішки. Для цього треба звернути на 17-му км траси Сімферополь - Ялта біля села Зарічне до дачного селища за селом Мармурове. Середня тривалість екскурсії Мармуровою печерою - 1 година. Температура повітря там постійна (+9° С).

http://serg-klymenko.narod.ru

Краснокутский дендропарк

Anonymous — Thu, 21 Aug 2008 00:00:00 +0300

Утро субботы 9 августа начиналось с предвкушения поездки к живописным крутым склонам Святогорска. Но покровитель путешественников Гермес распорядился иначе — билеты до Святогорска купить не удалось. Чтобы не проводить долгожданный выходной день под обнаженным солнцем в стальных трущобах города, решено было поехать хоть куда-нибудь. Пунктом "куда-нибудь" стал Краснокутск и расположенный в нем дендропарк.

Краснокутск (или Красный Кут, как зовут его по старинке местные жители) — поселок городского типа, расположенный на северо-западе Харьковской области. Он невелик, всего около 10 тыс. жителей, но славен своей историей. Как утверждают историки, Краснокутск был основан в 1651 году переселенцами из Заднепрянщины и козаками Корсунского полка. Первоначально Краснокутск из-за живописности местных ландшафтов назывался "Красным кутом". А места там действительно красивые!

Добраться до Краснокутска из Харькова можно и рейсовыми автобусами, отправляющимися с автостанции у Центрального рынка. В самом Краснокутске лучше всего не ехать до автостанции, а выйти в центре села на перекрестке, там, где автобус выезжает на улицу Ленина. Рядом с перекрестком стоит дорожный указатель к селу Козиевка. В том направлении, которое он указывает, и нужно двигаться. На улице Ленина помимо памятника самому Ленину расположено два храма: православный и Свидетелей Иеговы.

Каждый вправе выбирать объект поклонения по своему усмотрению. Но, судя по внешнему виду, Ленин в последнее время все менее популярен.

С улицы Ленина поворачиваем влево у массивной бетонной плиты-указателя "Краснокутська дослідна станція садівництва". От этого места до дендропарка около 3 км. Дорога взбирается выше и выше, и скоро перед нами предстает пасторальная панорама Краснокутска.

На этом отрезке пути нас постоянно обгоняли кавалькады празднично разукрашенных автомобилей. Кстати, довольно недешевых! Именно с их помощью мы и узнали, где же надо свернуть, чтобы попасть ко входу в дендропарк.

Вход в парк бесплатный, но мы рекомендуем вам воспользоваться услугами экскурсовода, который расскажет о том, что и где растет, а также поведает историю жизни рода Каразиных.

Эти земли были дарованы "на вечное пользование" роду Каразиных царицей Екатериной ІІ. Василий Назарович Каразин стал основателем Харьковского университета, который открылся в 1805, а его брат Ивана Назарович стал ботаником. Оба брата много путешествовали по миру и каждый раз привозили домой несколько необычных растений. Постепенно их становилось все больше, и Иван Назарович на территории своей усадьбы, проведя мелиоративные работы и создав террасы, заложил дендропарк. Его дело продолжил сын — Иван Иванович.

До того как земля была подарена Каразиным, здесь был монастырь. Монахи выкопали два довольно глубоких пруда и целую сеть подземных ходов, в них они прятались во время нашествий крымских татар. Во время одного из них монастырь был полностью сожжен, но монахи уцелели. До нашего времени сохранился лишь небольшой фрагмент подземных ходов и всего один монах.

kefireck.livejournal.com

Вся правда про фест у Підкамені

morda — Thu, 14 Aug 2008 00:00:00 +0300

Побувавши на „Підкамені-2008” у мене склалося враження, що етнофестивалі на Західній Україні переживають ідейну кризу – нічого нового і такого, що б відрізняло один фестиваль від іншого. Багатолюдна пиятика на природі під фольк- та етно-музику. Якби не всюдисуща багнюка, то з цьогорічного фестивалю у „Підкамені” не було би про що згадати.

*

Деякі з моїх знайомих поїхали „на Підкамінь” ще у п’ятницю, попри те, що лив дощ і у найближчі дні, так виглядало, на кращі погодні умови годі було сподіватись. „Ну і що? Мене пре!” – не сприймав застережень співробітників наш дизайнер Андрюха, вибираючись у п’ятницю в дорогу.

Мені фестивалити під зливою не хотілося. Сподівався, що, може, в суботу-неділю погода таки покращиться. Субота, на жаль, нічим не відрізнялась від п’ятниці. А от недільний ранок потішив – було сонячно і майже ні однієї хмаринки на небі.

Добиратись на фест довелося як звичайному смертному, бо про акредитацію я заздалегідь не подбав. Біля кафе „Кабінет”, звідки по ідеї мали відпрвалятись автобуси у Підкамінь, застав дві порожні маршрутки. В одній з них була лише одна молоденька симпатична дівчина, з якою на диво легко знайшли спільні теми до розмови. Оля (так звали мою супутницю), як виявилось, уже встигла здобути диплом в політесі і зараз вчиться в універі Франка. Одночасно працює у комп’ютерній фірмі.

Не знаю, скільки часу ми так пробалакали, коли дверцята автобуса з боку водія відчинились і до салону вліз наш „ізвозчік”.

- По скільки квитки? – питаю.

- 35.

- А, може, за 30 давайте?!

- Ну, якщо берете в обидва кінці, то буде по 30.

Я прикинув, що назад, можливо, буду іншим ходом добиратись, тому вирішив видати вже ті 35 гривень і не страждати фігньою.

До автобусу зайшли ще двоє вгашених дядьків.

- То мої колєги, - чомусь пояснив нам з Олею водій. – Ми вже суткі на ногах.

Колєги тим часом мовчки пройшли в кінець маршрутки і завалились спати.

*

Нашого водія звали Ігор. Він виявився кльовим хлопакою: всю дорогу травив анекдоти і різні цікаві історійки.

- Якось нам замовили автобуси для адміністрації (Львівської облдержадміністрації. – прим. моя). Вони там мали якусь спільну з поляками акцію по вшануванню наших вояк у Польщі. Ну то ми їхню делегацію туди возили. Приїжджаємо в Польщу, всіх висадили, вони пішли. А ми тим часом бігом зі всіх сховів давай блоки сигарет витягувати... Передали своїй людині, яка там збутом займається - і поїхали спокійно назад. То ж ніхто нас на митниці – ні на українській, ні на польській – і не думав провіряти: ми ж з українськими і польськими прапорами, з адміністрацією і все таке...

*

Посьорбуючи пиво я раптом зрозумів, чому в дорозі так легко і добре п’ється. Вся справа в русі. Коли ти хляєш десь, так би мовити, стаціонарно, то тебе мучить думка, що ти тупо просираєш свій дорогоцінний час, який можна було б використати на щось дуже важливе. Наприклад, побудувати дім, чи народити сина, або принаймні посадити дерево. А коли пиятика відбувається десь у поїзді чи от, як зараз, в автобусі, то твоя совість спокійна як удав. Більше того, вона радіє, що ти робиш дві справи одночасно – п’єш і при цьому мчиш на швидкості 60-80 км в точку призначення. Задоволення і користь в одному наборі.

Я поспішив поділитись своїм відкриттям з Олею.

*

Ігор висадив нас у центрі Підкаменя. До співочого поля треба було йти пішки. Нам назустріч йшла зграйка дівчат і хлопців (теж патлатих), дуже радісних, втомлених цілодобовою пиятикою і хоррошим трахом. Усі були по коліна в багнюці.

Без перебільшення фестиваль проходив у болоті. Все співоче поле погрузло у ньому. Нарід безвихідно брьохався у цьому болоті, наче свині, перекочовуючи від наметового містечка до торгового ряду, де продавали пиво, від торгового ряду – до сцени, від сцени – до тоі-тоїв, і знову чалапали за пивом. Перпетуум мобіле.

Я тут же зустрів своїх знайомих - Зорьку і Олену, попрощався з Олею (шкодую, що не попросив в неї номер мобільного).

Уже в перші хвилини перебування „на Підкамені” я умудрився влізти ще чистим взуттям у багнюку. „Бляааать!” Витяг з наплічника рулон „кохавинки” і став збирати болото з сандалів, в яких завтра мав йти на роботу. Якийсь мудак, що стояв поруч з моїми дєвушками, гигикнув: „Ти це даремно робиш – все-одно весь вимажешся”. Я вже хотів було післати його, але вчасно схаменувся, бо це виявився ніякий не мудак, а заступник начальника управління культури і туризму ЛОДА. На ньому була чорна фірмова футболка з написом „Підкамінь-2008. Етнофестиваль” і куці голубі джинси, в яких він мав доволі кумедний вигляд. Криво посміхнувся йому у відповідь.

*

Журналістів періодично скликали на пресухи у прес-намет. Першими на „допит” прийшли, звичайно, організатори.

- Скільки людей прийшло на фестиваль?

- Складно сказати. За нашими оцінками, більше 10 тисяч.

- А скільки агроосель цього року приймають відвідувачів фестивалю?

- Ми раді відзначити, що якщо минулого року ми задіяли близько 50 хат, то у цьому році – більше 250-ти...

- Тобто в цьому році більше, ніж в минулому?

- Так.

Через дві години була ще одна пресуха за участю Міська Барбари і фронтмена гурту „Вій” („очі в відьми, мов зоорі...”). На той час професійний запал у журналюг уже дещо пригас під впливом літрів випитого пива, тому питання якось не придумувались.

- Вам тут подобається?

- Подобається.

- А ви б могли проаналізувати, чим Підкамінь відрізняється від Шешор, Бескидів? (якусь журналістку пробило на умняк)

- :)

*

Ми вирішили відшукати ще одних наших друзяк, які, як нам було відомо, розбили табір десь у лісі (Довідка: „на Підкамені” є два варіанти, де розбити намет. Перший – на спеціально визначеному організаторами клапті землі Другий – у сусідньому ліску. Бувалі „фестуни” обирають ліс). Хвала технічному прогресу: один дзвінок по мобільному і через півгодини ми вже всі сьорбали пиво, чалапаючи лісовою стежкою до місця дислокації наших друзів.

Все узлісся було напаковане наметами. Попри намети сонно баражирували їхні поселенці. На відміну від мене і Зорьки з Оленою, наші друзі на фесті з самого початку. Вони розповіли, що вчора увечері тут був повний відрив: лив сильний дощ, але всім було пох, бо грало „ВВ”. Біля сцени творилося чортзна-що: нарід бісився, весь по вуха у болоті, якісь чувіхі майже голі борюкалися у багнюці („Блін, все найцікавіше пропустив”), а коли вже всі розходилися, перед сценою залишилась стояти одна чува, вона була зовсім „патєряна”.

Врешті ми добрались до гобіт-тауна наших друзів (три намети, натягнутий між деревами целофановий тент, багаття, на якому доходили до кондиції шашлики). Тут були ще люди – друзі наших друзів, яких ми не знали. „Оооо! Здираствуйтє!”, - відреагував на нашу появу один з мешканців табору. Він спробував піднятись з каримата, щоб потиснути мені руку, але не втримав рівновагу і завалився назад, у намет.

В цілому нас прийняли нейтрально-прохолодно. Друзі наших друзів виявились мовчазними – тільки втикали на нас вибалущеними очима. „Може, треба було прикупити пляшку горілки, - подумав я. – Для налагодження контакту”.

- Та ви не звертайте уваги. Вони просто з п’ятої ранку бухають – нічого не соображають, - пояснила нам дорогою назад на співоче поле наша знайома Уляна.

*

До Львова з Підкаменя я повертався зі страшним головним болем.

До речі, квиток купив у того ж таки Ігоря, водія, який привіз мене на фестиваль (Ігор встиг добре насьорбатись пива, тому автобусом керував його напарник). Знав би, що так вийде, зекономив би десятку.

© Морда, 2008

Автомобільна прогулянка Україною

pliama — Tue, 05 Aug 2008 00:00:00 +0300

Прагення нових висот у всі часи було рушійною силою для обдарованих, творчих та сміливих особистостей. Саме такі люди відкривали нові материки, здійснювали геніальні наукові відкриття, надихали цілі народи. Не зупиняйтеся на тимчасових результатах, не забувайте про свої мрії та бажання! Займайтеся тим, що справді є важливим для Вас.

Страхова компанія "Універсальна" представляє незамінний помічник автотуриста - справжній туристичний бестселлер!

Путівник для автотуристів від "Балтіїї-друк" містить:

24 план-схеми обласних центрів
43 карт-схеми досконально розроблених трас, розрахованих на 2-3 денні мандрівки для всієї родини
70 ілюстрованих автомобільних маршрутів містами і регіонами України

1000 кольорових ілюстрацій
1123 перлини української архітектури
78 фортець і замків
52 палаци і парково-палацові комплекси
255 церков і монастирів

576 сторінок вичерпної інформації:
257 музеїв і скансенів
20 заповідників і природних парків
300 готелів, мотелів і баз відпочинку
355 ресторанів і кафе

Спокійний і історичний Переяслав

admin — Wed, 30 Jul 2008 00:00:00 +0300

На запитання «Що цікавого в Переяславі-Хмельницькому?» кожен переяславець вам відповість: «25 музеїв - вибирайте». На перший погляд, музей хліба, музей історії бджільництва, музей українського рушника, музей-пошта, і, навіть музей пізнання світогляду і мирного освоєння космосу, звучать заманчіва. В європейських музеях, якими я не перестаю захоплюватися, зробили б на задані теми експозиції-конфхеветки: в музеї хліба, думаю, можна було б власноручно перетерти зерно через важкі кам’яні жорна, замісити хліб, а потім спекти його в суперпотужній печі, стилізованій під муровану. В музеї бджільництва як мінімум продавали б смачнючі соти, віск, пилок, і цілими роями медових льодяників-бджілок.

В музеях славного міста Переяслава, схоже, нічого не змінювали ще з радянських часів, тому і відвідувати їх взагалі не цікаво. А булаву самого Хмельницького, яку виставляли в (!) музеї Шевченка, вже давно вкрали. Кажуть,в Москві вона. Символічно, я счітаю…

Але якщо не питати будь-якого переяславця, що цікавого в його місті, і просто розслабитися, то задоволення можна отримати багато. Чудові козацькі церкви, мальовничі краєвиди біля річки Трубіж, ну і основний музейний комплекс: дуже нагадує Пирогово в Києві чи Шевченковий гай у Львові. Отож їхати: від Києва годину.

Одягати: лляний одяг, зручні сандалети, щоб при першій нагоді, зняти їх і, закотивши до колін штанини, ходити босяка;

З собою брати: грубо нарізаний чорний хліб, цибулю—огірки-помідори (горівку-сало – за бажанням), молоко (бажано в літровій банці) і домашні коржики. Абрикоси, шовковиця, чорноплідна горобина і яблука найкраще смакують, якщо їх збирати безпосередньо на місці.

Згадати: чим займалися лихвар, кушнір, чинбар, бондар, і що в курнику не курили, а тримали курей.

Перечитати: Пантелеймон Куліш «Чорна Рада», підручник з історії для сьомого класу

Закачати в мп3: Мандри «Мельника дочка», Мирослав Скорик «Мелодія», Гайдамаки «Їхав козак за Дунай», тощо.

От найбільше трафляла безграмотність працівників музею. Практично на кожній інформаційній табличці не туди вліплені коми, зайві пробіли, і хрази на кшталт «являє собою певний етап в дальшому розвитку старовинних хат і займає проміжне становище між дерев’яною архітектурою». Ну і писали це все для проффесорів архітектури, бо тільки вони знають, що таке «розвинений і прикрашений різьбою кронштейн, який тримає піддашок на причілковій стіні» (з уточненням «сволок», єслішо)

Ми, як кончєний гламур, купили морозива з автомата з политим зверху штучним сиропом. Їмо. А на пеньку сидять дідо з хлопчиком (вони в центрі), розклали свої пакуночки, помідорами так смачно чвакають, молоко в літровій банці стоїть, зосереджено їдять. А потім хлопець встав, витер рукавом рота, і пішов до мотоцикля, «а коли то ви того карбюратора поставили?», - питає.
І так мені захотілося теж так сидіти, плюхати насіння, обговорювати Гальку і її корову. Ну от де воно береться? Як я все життя в місті жила і свиню вперше на першому курсі побачила?
А потім той хлопчик катав на поні дітлахів. От воно зразу видно, що водітєлєм робить буде.

vyshche-neba.livejournal.com

Китаева Пустынь

Mamaich — Wed, 16 Jul 2008 00:00:00 +0300

По одной из версий название связано с именем князя Андрея Боголюбского, которому в свое время принадлежали эти земли. В народе его прозвали Китем. Оттого и местность стала Китаево.

Четыреста лет назад гора была разделена четырьмя «этажами» пещер. Служили они для разных целей: для уединения отшельников, для защиты от врагов, для связи с другими монастырями и, конечно же, для хранения съестных припасов. По предположениям историков, возникли они еще в добатыевские времена.

Сверху на горе сохранились ровные площадки-плато. На них, по свидетельствам историков, были поселения еще во II ст. н. э. Есть гипотеза, что именно через Китаево проходил торговый путь «из Варяг в Греки».

В V веке на площадках расположилось пять маленьких городков. Через пару веков они объединились в один крупный – Пересичен.

По одной из версий, на территории появившегося монастыря воспитывались послушники-воины. Они защищали мирных горожан от посягательств кочевников. Так, за ночь, пока жители спали, монахи, поймали лазутчиков.

Утром же люди лицезрели жуткую картину: вокруг «китайской стены» стояли кресты с распятыми вниз головой врагами. Легенда гласит, что воины-монахи знали тайну единоборств и владели тактикой боя.

После принятия христианства Китаевская пустынь становится религиозным центром. IX-X столетье – ее звездный час. Лишь когда в XI веке появляется Киево-Печерская лавра и начинается строительство Выдубецкого монастыря, Китаево утрачивает свое первоначальное значение.

Костел Здвиження та св. Йосипа (1752-1766)

Gadky Nemec — Wed, 02 Jul 2008 00:00:00 +0300

У центрі Підгірців (Золочівський район Львівської області) зберігся багато прикрашений скульптурами костел-ротонда Здвиження та св. Йосипа, від якого липова алея веде до одного з найгарніших українських замків. Від замку до храму (для туристів - скоріше від храму до замку) веде 300-метрова алея, обсаджена старими липами. Прикрашали палац та храм відомі скульптори і художники. Були в замку кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний, зелений кабінети. Скульптури, які прикрашали замковий парк, можна побачити й зараз, але, на жаль, не в Підгірцях: тепер вони – окраса петербурзького Літнього Саду.
Костел збудовано в 1752-1756 рр. за проектом Вацлава Жевуського, як його власна усипальня, тому споруду досить солідного розміру часто називають каплицею. Цегляний храм представляє собою ротонду в стилі італійського бароко з внутрішнім діаметром 12 м. На головному фасаді - 14-колонний портик коринфського ордеру, на аттіку якого встановлені вісім скульптур святих, виконаних з пісковика. Зараз скульптур сім: в часи Другої світової там засів снайпер, якого й пробували підбити.
Неподалік костелу стоять дві фігури з XVIII столітя: богоматір та св. Йосип.
З 1861 року храм використовувався як парафіяльний. В часи Першої світової та під час заворушень 1919-1920 років Підгірці були на першій лінії фронту, але костел практично не постраждав.
В 1944 році купол храму, північно-східну стіну та одну зі статуй було пошкоджено артилерийським снарядом. В 1945 році святиню закрили. Реставрація споруди відбувалася в 1976-1979 роках. Зараз храм переданий греко-католицькій громаді і відкритий для відвідування.

Дендропарк «Александрия», г. Белая Церковь

Julietta — Thu, 26 Jun 2008 00:00:00 +0300

Сложно представить, что всего в 80 км от Киева расположен поистине райский уголок – дендропарк «Александрия», основанный еще в конце 18 века. В отличие от дендропарка «Софиевка» (г. Умань), «Александрия» - менее разрекламирована, ее посещает меньшее количество туристов, что придает ей неповторимый романтический колорит.

Итак, по порядку. Ехать в г. Белая Церковь нужно по Одесской трассе по прямой, никуда не сворачивая. Чем раньше выехать, тем лучше. Расстояние от Киева до Белой Церкви – примерно 80 км. Дорога на всем пути хорошая. Если позволяет время, можно сделать остановку в одном из сел (расположенном где-то на полпути, кажется, называется Глыбочка) и полюбоваться живописным озером.

Въезжая в Белую Церковь, лучше уточнить точный проезд к парку, поскольку существует несколько дорог, и можно заблудиться.

Несколько полезных фактов: возле входа в парк предусмотрена бесплатная парковка, стоимость входа для взрослого – 2 грн., для ребенка – 1 грн.

Войдя в парк, вы можете сразу повернуть налево, как это сделали мыJ, тогда вы окажетесь на красивой поляне с многовековыми дубами и выйдете к побережью реки Рось. Это чудесное место для пикника. Подкрепившись, гуляем дальше. Вдоль берега расположена очень красивая аллея, пройдя по которой справа вы увидите «Чудо-дуб». Этот дуб настолько огромен, что поражает все мыслимые и немыслимые размеры. И потому вокруг всегда много желающих с ним сфотографироваться. Занимаем очередьJ

Дальше мы попадаем в сказку: водопад со старинным мостиком и озером с двумя прекрасными лебедями, которых можно и нужно кормитьJ.

Но чудеса только начинаются: Китайский мостик влюбленных; фонтан; амфитеатр «Эхо»; Турецкий домик; крепость «Варна» и много-много других.

Нам повезло побывать в «Александрии» в начале мая, и мы смогли полюбоваться аллеей сирени – впечатления потрясающие!

В парке можно купить только воду, снеки и любимую с детства сладкую вату. Потому «припасы» рекомендую брать с собой (и пикничок на побережье – оч. приятно).

В этом памятнике садово-паркового искусства каждый найдет какой-нибудь «свой» уголок. Незабываемые впечатления гарантированы!

П.С.: настоящим автомобильным путешественникам – можно не возвращаться в Киев, а остаться переночевать в одной из гостиниц города. Одна из них – «Рось» (государственная, от 140 грн/сутки) расположена возле входа в парк. На следующий день можно продолжить путешествие – и побывать в Дендропарке «Софиевка» (г. Умань), который находится приблизительно в 150 км от Белой Церкви по той же Одесской трассеJ

Каньон на реке Мертвовод

admin — Wed, 18 Jun 2008 00:00:00 +0300

Очень похоже на кусок халвы жарким днем, извлеченный из полиэтиленового пакета :)

За 60 млн. лет любой эверест станет халвой :) Это каньон р. Мертвовод около с. Актово Николаевской области. Скалы достигают 50 м. в высоту! Хотя правильнее сказать "в глубину", ибо местность кругом равнинная, и это не горы вовсе, а стены разлома.

Речушка очень живописная, хотя и мелкая, в некоторых местах - утки в брод переходят. А в старые времена была судоходной. Теперь же из-за распахивания полей и других антропогенных факторов слой ила на дне достигает 7 метров! Кое-кто пытается поспособствовать разрешению этой проблемы и поднять уровень воды. Но не путем расчистки дна, а путем постройки плотины и затопления долины. Бобры:(

Спуститься к речке на машине - не реально, очень уж крутой спуск. Однако есть места, где можно подьехать максимально близко, а дальше - пешком. Местные жители очень дружелюбны и с удовольствием покажут Вам, где лучше проехать, и где наиболее живописные места.

Кроме того, они еще и очень чистоплотны - ни пакетов, ни бутылок вокруг, чего не скажешь о местах, где причаливают туристические автобусы у того же каньона не доезжая до села. Там вкруг на подобие Стоунхенджа стоят громаднейшие валуны. Они настолько притягательно интересны, что даже мой муж, абсолютно не склонный "ко всякого рода эзотерике", пошел посмотреть "сакральное место". Но на самом деле место оказалось ... эээ... "какальным" что-ли? Безусловно, органические удобрения от слабых животом туристов очень полезны для почвы, но как достопримечательность - не впечатляют, и пахнут плохо.

А места действительно очень красивые! Скалы, водопадики, пороги, все это в обрамлении прибрежной растительности. По берегам - дикие травы и кустарники, все цветет и ветер пахнет медом:) Кругом полно бузины и шиповника.

Кстати, что меня удивило по дороге в Актово, так это обилие дикорастущего шиповника. Шиповник - везде, белый, молочный, белорозовый, розовый, лососевый и множества других оттенков!

Поскольку скалы и огромные валуны, образующие каньон, гранитные, то со стройматериалом у местного населения проблем нет. Ну, может есть одна - куда его девать столько:) Строят из гранита дома, заборы, повсюду лежат гранитные камни. Даже мостовая из гранита. Очень похожа на стиральную доску, длиной 4 км. А посему все проезжающие избегают ею пользоваться и едут по грунтовке, образовавшейся параллельно основной дороге. Для "Ланоса" не шибко удобно, а на каком-нибудь джипообразе - вполне:)

По приезду домой посмотрела википедию, оказывается в с. Трикраты (мы его проезжали!!) в 4 км. от Актово есть Трикратский лес - коллонии серых цапель, двухсотлетние дубы и т.п.! Прийдется ехать еще раз, смотреть лес:)

Как добраться: Машиной из Николаева едете в сторону Вознесенска, в Вознесенске сворачиваете на Трикраты (на втором светофоре на право), а следующее после них село - Актово. Организованых туристических соянок нету, но фактически палатку поставить там можно где угодно:)

julybel

Страусина ферма

pliama — Thu, 12 Jun 2008 00:00:00 +0300

Ясногородська страусина ферма знаходиться в межах 30 км. від Києва. Їхати треба по житомирській трасі до с. Мрія, розвернутися там на Київ - і далі в перший поворот з траси направо.

Далі їдете по головній, нікуди не звертаючи, поки не доїдете до Ясногородки. Відразу при в"їзді в Ясногородку не пропустіть поворот направо (там буде не дуже примітний вказівник) - вам залишиться ще кілометра 3 проїхатися по неасфальтованій дорозі.

Субота-неділя на фермі проходять весело: усі в дитячих писках-криках. На фермі окрім страусів є міні-зоопарк, де можна повтикати на смішних мініатюрних свиней, куріпок, верблюда і іже с німі.

В ресторані готують смачно, можна поїсти страусятини. Але столик і замовлення треба робити заздалегідь. Наприклад, ви можете приїхавши на місце, відразу переглянути меню, а вже потім піти гуляти по фермі. За годину вам все приготують.

Страви в ресторані десь на четвірочку. Напр., жульен зі страуса мені не сподобався зовсім не тому що несмачно, а тому що погано приготовлений. Але заради екзотики спробувати можна. На одного обійдеться вам обід в середньому в 40-60 грн. (залежно від вашого апетиту, звісно).

Відразу напроти ферми расположен лісок. По ньому тоже можна погуляти, влаштувати собі пікнічок, і навтіь поспати, бо людей там лазить мало.

Загалом на цілий день в Ясногородку можна їхати хіба що з дітьми. Щоб відпочити веселою компактною компанією вам вистарчить 4-5 годин.

В долине затерянных каньонов...

admin — Thu, 29 May 2008 00:00:00 +0300

Черкасская обл. 30 км от п. Жашкив, Буки.

Представьте, Одесская трасса, съезд от Жашкова… Каких-то 34 км узкой несколько извилистой дороги – и... поля обрываются каньонами, а озера - бурлящими горными потоками, в тиши троп вам откроется подобие карпатских «скал Довбуша» и неугомонные воды скалистых порогов Яремчи.

Вцелом, порядка 160 от стольного града… GPS наше фсе. На маршрутке туда ехать , конечно, вам не советую, но кто не на своих колесах - в общем, ради «горно-водопадного рельефа откуда не возьмись», рискнуть стоит.

"Убить" на такую «вылазку загород» день (а где день, там и два) не роскошь, а вполне доступный для истощенного киевлянина каприз. В нашем случае, в виду повального работоголизма, не будем показывать пальцем, хватило и пол дня...

Таких неожиданно уютных и живописных улогков, где хочется провести целую вечность, нашли мы в тех краях не мало...

Есть все условия для палаточного городка, костра и т.д. Только вот в этот раз воспользоваться этими условиями не вышло.

Еле сдержались, чтобы не рвануть на Одессу... ) в тот же вечер. Благо - разум победил!

pix by Delirium&Max S.

Delirium (touchy_blaze)

Вікенд кисневої інгаляції.

Gadky Nemec — Mon, 26 May 2008 00:00:00 +0300

Навіть дивно, що раніше ніколи не доходили руки скласти подібний маршрут. З одного боку простенький як футбольний м’яч, а з другого – достатньо насичений, щоб ганяти висолопивши язика зеленим газоном два дні підряд.
Мандрівка розпочалась у Києві на Броварському проспекті. Їхали ми знову у ті ж самі Бровари, де бере свій початок «прилуцька траса». До самих Прилук – нічого особливо цікавого, звичайна малозавантажена дорога середньопаршивої якості.

Щоб знову не блукати малознайомим містом ми перед Прилуками звернули на окружну дорогу. Пролітаємо її якнайшвидше і вмикаємо напряг – потрібно не пропустити дорогу на Сокиринці, вона розташована з лівого боку на відстані біля 10 кмвід з’їзду з окружної. Дивитись треба уважно, єдиною підказкою служить ізваяніє діда Вересая (мєсний талантіщє) з кобзою\бандурою якраз на «куті» перехрестя «прилуцької траси» і дороги на Сокиринці. Ми, звичайно, її пропустили, довелось розвертатись. У всьому винна карта, на якій дорога позначена на три кілометри далі ніж нам показував GPS. Отже – перша зупинка Сокиринці. В Сокриницях є непоганий безплатний парк і «усадьба». В маєтку розташований «музей Вересая» і якито технікоагроекономічний коледж-гімназія. Музей скромненький, але задля розширення світогляду можна його навідати. Парк запущений, але ще не до такої стадії, коли він перетворюється на хащі. Є великий чи то став, чи то озеро. Місце тихеньке і затишне. Можна гуляти довго.

Палацово-парковий комплекс належить до найбільш старовинних українських парків. У 1717 р. за гетьманським універсалом прилуцький полковник І. І. Галаган одержав с. Сокиринці, яке стало потім постійним місцем проживання багатьох поколінь цієї родини. Його онук Іван спорудив в 60-х роках XVIII ст. великий садибний дерев'яний будинок, в архітектурі якого використані мотиви українського народного зодчества.
Сокиринський парк спочатку займав невелику площу і відзначався регулярними прийомами планування алей і групування рослинності, що було характерним в середині XVIIIст. для паркового будівництва багатьох країн Європи, в тому числі і для України.
       У 1823 р. Сокиринці перейшли у спадщину до П.Г.Галагана. З цього часу починається новий етап у будівництві парку. Провадилося воно з незвичайною для того часу інтенсивністю. В 30-х роках XIX ст. був створений чудовий парковий комплекс, основа архітектурної композиції якого не змінилась.
На 1830 р. за проектами Дубровського і під його керівництвом були збудовані палац, увесь комплекс об'єктів, одноразово використаних також для оформлення входу в парк, ротонда, що міститься на насипній терасі біля ставка, готичний міст, альтанка і оранжерея. Ці об'єкти збереглися до нашого часу.
Після Сокиринців наш путь лежить у Качанівку. Там теж парк і маєток. З нашої локації туди легше за все дістатись через Парафіївку, в якій потрібно повернути ліворуч (вказівник на Качанівку присутній лише для водіїв, які їдуть з Ічні). Поворот помітний, розташований в центрі навпроти меморіалу червоним партизанам. Перед самим парком з лівого боку буде поворот на т.з. «Соколиний Хутір». Це такий шароварний культурний центр де можна перекусити і заночувати. Місць там переважно бракує, тому, якщо плануєте ночувати на цьому хуторі, краще замовляти місця заздалегідь по телефону 000. Про Качанівку написано не мало, тому я друкану тільки пару слів.
Державний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі.
Качанівський ансамбль — один з найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, суголосний найкращим традиціям світового палацово-паркового мистецтва. Ця окраса України розташована на південному сході Чернігівщини в Ічнянському районі, на берегах чарівної річки Смош.
Після Качанівки, як нам сказав охоронець, у нас є два виходи – ночувати у «Соколиному хуторі», або, якщо там не знайшлося вільних хаток, у місцевій качанівській нічліжці, де здаються койкомєста. Не заморочуючись уточненням поняття «койкомєсто» ми залишили цю перспективу іншим, а самі направились в Ічню. За даними сайту UAWeekend там мав бути готель. Оной розташований в самому центрі міста навпроти меморіала-пам’ятника червоним партизанам (там горів навіть вічний вогонь (хотя може тому, що надворі стояла дата 9 травня)). Готель без вивіски. Він знаходиться на іншому боці вулиці від ресторану (з більярдом) «Ічня». На першому поверсі готелю теж якито ресторан, а самі апартаменти розташовані на другому поверсі. Коротше, якшо ви помітили будинок з бетонованими сходами між двома буйними соснами то вважайте що готель ви знайшли. Тепер кілька слів про нього. До ваших послуг 10 кімнат, серед яких одно- і двомісні «стандарти» і «люкс». «Одно-» коштує 130 грн, «дво-» 180. Готель щойно «відреставрований» і вилизаний до прийнятної якості. Навіть більше, якщо врахувати, що він розташований в якійсь Ічні. В двомісному номері: туалет/душ, два ліжка, столик, велика тумба з телевізором (кабельне) і вішачок біля дверей. Загалом – цивільненько. Повечеряти можна або в місцевому ресторані, або в ресторані Ічня. Ми обрали «Ічню» через меншу кількість децибел. Наїлись і напились по очі – заплатили копійки. Готували смачно. Весь наступний день ми залишили для дендропарку «Тростянець». І недарма. Вранці ми все ж заїхали поснідати в «Соколиний хутір». Потім ситі і задоволені вирушили в останній на маршруті парк. В принципі, на дорозі зустрічаються вказівники на село Тростянець і сам парк, але якщо керуватись топонімами, то потрібно рухатись через села Южне і Верескуни до перехрестя, на якому буде «посажений на кол» танк. Не помилитесь. Звертаємо у напрямку дула танка і через кілька хвилин ми біля головного заїзду в парк. В’їжджаємо. Через сто метрів залишаєм машину на стоянці і далі пішки. Вхід у парк платний – 3 гривні. Якщо порівнювати враження, то тростянецький дендропарк залишив їх найбільше. Зі всіх парків, які ми відвідали минулого дня, а також «олександріївок» і «софіївок» цей парк має найкращу «ауру».
Парк у Тростянці заснував Іван Скоропадський у 1830-х роках. Від свого батька Іван успадкував більш як 3000 десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях, а від матері близько 2000 десятин в Чернігівській.
Хутір Тростянець був викуплений у козака І. Хорунжого у 1820 р. А Скоропадський докупив землі навколо нього і збільшив з 700 до 2600 десятин.
     У 1829 р. Іван одружився з Єлизаветою Петрівною Тарнавською – родичкою господарів Качанівки. Хутір Тростянець Іван обрав тому, що він був віддаленим від інших поселень, розташовувався на пересіченій місцевості з ярами, маленьким струмком Тростянець і ставком, невеликими групами багатовікових дубів. На його користь було й те, що його ґрунт – глибокий чорнозем – був надзвичайно родючим.
       У 1840-х та 1850-х роках площа парку поступово збільшувалась.

Велику увагу приділили розсаднику, що розташовувався в Попівщині. Висівали тут дуже багато видів дерев. Але лише наприкінці життя Скоропадського Попівщина увійшла в парк, а розсадник було перенесено в інше місце.

І. М. Скоропадський в кінці 1840 – х років почав створювати навколо парку окремі гаї. Особливо активно він займався цим в кінці 1860 – х років, коли було завершене розмежування земель. Усього посадили 21 гай.

Під час першої поїздки до Парижу у 1857 р. Скоропадський побачив багато парків. Його увагу привернув новий метод штучного формування рельєфу. З 1858 р. в Тростянці почали впроваджувати цей метод. Спочатку роботи проводилися напроти садиби на іншому березі ставка. За два роки було вкладено чимало грошей, але краєвид не покращав. На початку 60-х років доручив інженеру скласти план насипних робіт. Але через рік стала очевидною непридатність проекту. Тоді І. Скоропадський звернувся до художника-пейзажиста. Його ескіз так сподобався Івану Михайловичу, що він почав насипати за цим проектом справжні гори, дедалі вищі й вищі. При цьому викорчовували або засипали багато цінних великих дерев і посаджений ще у 1840-ві роки сосновий гай. Спочатку на спорудження гір потрібно було 2000 карбованців щороку, потім 6000, а всього витратили більше 100000 карбованців.

Скоропадський дуже любив парк. До останнього року свого життя він майже щодня об’їжджав його, був особисто присутнім при пересаджуванні великих дерев на галявини.

І. М. Скоропадський помер 23 лютого 1887 році. Оскільки син Івана помер раніше, маєток успадкував онук – Павло Скоропадський.

Після Тростянця вирішили навідатись у Батурин глянути на палац останнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського, збудований в 1799-1803 роках. Дивитись, якщо відверто, не було на що. Звичайний будівельний майданчик і ламерська «реконструкція» палацу – пінопластова ліпнина і пластикові склопакети. Назад вертались московською трасою М-02, яка у Коптах перейшла в чернігівську М-01. Нова московська дорога на 5+. Хоча довелось об’їжджати одну її ще не відремонтовану ділянку. При виїзді знову на трасу нам поставили знак «в’їзд праворуч заборонено» і таким чином намагались запропонувати поїхати на перехресті прямо – на Ічню. Але знаючи українські традиції встановлення дорожніх знаків ми дружно чортихнулись і поїхали по трасі направо. І не прогадали. Дорога залишалась на 5+ без будь-яких перешкод і ремонтних робіт. До речі трафік вказував на те, що знакам у нас мало хто вірить.

Ольвія

alex — Wed, 14 May 2008 00:00:00 +0300

Успішна. Багата. Щаслива. Еллінам було достатньо одного слова, аби виразити ці поняття. Ольвія. Так називалося одне з найдавніших міст Північного Причорномор’я. В тисячолітній історіі міста бували часи, коли ця назва мала і смак слави, і відтінок гіркої іронії.

Заснована в VІ ст. до нової ери, за часів Геродота (через 200 років) Ольвія була вже великим і добре захищеним містом. Торгівля давала хороший прибуток і була значно кращим засобом цивілізування місцевих племен, аніж меч, якому надавали перевагу конкістадори за тисячу років.

Скіфи, найближчі сусіди Ольвії, були в захваті від грецької культури, і охоче переймали звичаї колоністів. Як оповідає Геродот, один із скіфських царів, Скіла, навіть побудував собі в Ольвії палац і взяв за дружину гречанку. Втім надмірне захоплення прибульцями закінчилося трагічно: після того, як Скіла долучився до культу Діоніса, піддані вбили його за зраду рідних богів.

Зрештою, царя могла згубити якраз любов до бога нового. Точніше до вина, без якого не обходилась жодна відправа Діонісові. Недаремно ж в ольвіополітів з’явилось прислів’я «п’є як скіф» - тобто без міри й без води. До речі, про воду: як у будь-якому цивілізованому місті, тут були і водогін, і каналізація.

Уже через сторіччя після Геродота спільна біда змусила ольвіополітів згуртуватися з аборигенами: навала армії одного з полководців Олександра Великого – Зопіріона, який виріщив підкорити Скіфію. Авантюра провалилась: військо було розбито, а сам Зопіріон наклав головою. Та ольвіополітом довелось багато чим пожертвувати заради перемоги: вони звільнили рабів, дали права громадянства всім іноземцям,боржникам було списано їхні зобов’язання.

Проте це потрясіння не минулося просто так, і Ольвія вже ніколи більше не досягла колишньої могутності. До того ж, у скіфський степ прийшли нові народи – войовничі й ворожі, що не могло не відбитись на торгівлі й землеробстві – стовпах ольвійської економіки. Нарешті, в І сторіччі до Р.Х. місто було завойовано царем гетів Біребістою, що створив потужну державу по обидва береги Дунаю. Проламуючи собі вихід до моря (як ще один наш сусіда значно пізніше), Біребіста , розорив й ущент зруйновав поліс. Проте спільними зусиллями скіфів і греків місто відродилося. Населення перемішалося так сильно, що в деяких родинах грецькі імена чергувалися зі скіфськими. Проте найшанованішим поетом у місті вважали Гомера. І це невипадково, адже перекази пов’язували події та героїв Іліади й Одісеї з доколишніми місцями. За одною з легенд Ахіл після смерті опинився на острові неподалік Ольвії, біля дунайського гирла. Нібито сюди перенесла Фетіда свого сина з погрібального багаття. Тут стояв храм Ахілла Понтарха – Володаря морів.Ахіл жив у ньому, наче й не загинув, а моряки під час плавання щоразу лишали йому дари. Острів звався Левка, тобто Білий. Втім, зараз його звуть Зміїним...

Із розширенням Римської імперії Ольвія шукала захисту цезарів, тим більше, о активно торгувала з провінціями. Врешті решт, коли за часів Нерона спалахнуло чергове варварське повстання в подунав’ї, римські регіони пройшли тутешніми степами до самого південного Криму. І, можливо, експедиційний корпус із 40 кораблів і трьох тисяч війська стояв саме в Ольвії. Втім навіть тоді поліс зберіг свою незалежність. Лице імператора на ольвійських монетах почали карбувати, коли самій імперії лишалося жити не так вже й довго. Зрештою, в ІV сторіччі з готською навалою Ольвія остаточно занепала й спорожніла. Так вона й була фантомним містом, аж поки турки не почали брати тутешній камінь для будівництва Очакова.

Проте давній поліс не зник остаточно. Сьогодні на його місці діє археологічний музей-заповідник. Дослідження тут тривають уже понад сторіччя, та на думку археологів, викопано десь 1/80 частину міста. Решту ще тільки будуть досліджувати. Зокрема й ту частину міста, яка повторила долю Атлантиди, опинившись на дні лиману.

Тож, маючи хорошу просторову уяву чи просто тягу до красивих краєвидів, до того ж, зовсім не схожих на кримські, варто приїхати сюди. Добиратись не складно: від Миколаєва через Варварівський міст і обидві – Велику й Малу Кореніхи доїджаємо до села Парутіно, це кілометрів 30-35, дорога здебільшого нормальний асфальт, хоча трапляються традиційні для цих місць «прасувальні дошки», особливо біля самого Парутіна. Туристичної інфраструктури, попри надзвичайну цікавість «об’єкта» тут, в принципі, нема. Дороговкази є, але на них краще не покладатись. Якщо заблукаєте – питайтеся в місцевих. Хоча заблукати важко – Ольвія розташована якраз за Парутіно, ближче до берега, тож не проскочиш. Попри те, що заповідник займає 270га, з машиною там робити нічого, лишайте при брамі.

Екскурсія починається з огляду склепа, знайденного ще на початку розкопок. Втім, чорні археологи тут побували на кілька століть раніше, підібрали навіть Харонові оболи – монети, якими мертві мали оплатити дорогу на той світ. Тож нам лишається милуватись хіба архітектурними витівками й оздобленням. Крім того, тут досить прохолодно, і якщо ви погано переносите місцеву літню спеку (буває до +43 у тіні), це – те, що треба. Попереджу панянок, які бояться мишей та кажанів: у склепах часто селяться ластівки, тож не лякайтесь, це не то, про що ви подумали. Втім, справжніми господарями тут почуваються ящірки – сірі, піщані, смарагдово-зелені...

Місцевий музей може бути цікавий не всім, але там непогані екскурсоводи, до того ж мають погляди дещо відмінні від того, що колись викладали в школі. Хоча як на мене, ці місця варті того, щоб хоча б просто побродити, навіть без гідів. Особливо біля лиману.

Втім, справедливості ради зазначу, що не будучи археологом, тут можна зайняти себе години на дві-три, не більше. Тому, якщо повертатись до Миколаєва не хочеться, можна поїхати далі на Очаків – ті ж 30км. Десь кілометрі на 8-10 є поворот на Солончаки. Дорога там вбита, але нею можна дістатись до Аджигольської коси. Пляж тут густо устланий мушлями й піском, та подекуди є навіть валуни й трішки гальки. Жодних благ цивілізації, тож поповнити запаси питва краще в Ольвії. Проте й людей небагато. Вода трішки мутнувата – з лиману несе – і тому ж не така солона, як в Очакові. А краєвид тут просто фантастичний – відкривається чудовий вид на лиман, трішки видно острів Майський і навіть кінбурнську зелень. З Аджиголя можна взяти курс на Очаків. Заночувати тут не проблема – на автовокзалі обо’язково хтось щось здає. Зато зранку можна відпратись на Березань, де колись було найперше грецьке поселення по цей бік Чорного моря. Кажуть, натяки на нього є навіть у Гомера. Правда це чи ні, то вже інша історія. Але зараз Березань входить до складу ольвійського заповідника.

Кінбурн

lance — Mon, 05 May 2008 00:00:00 +0300

Сухий пісок стає дедалі вологішим, йти легше. Втім ненадовго, а до мети ще з півкілометра. Треба встигнути, бо сонце нахабно преться в зеніт. І хоча вітерець не вщухає, а під ногами поволі починає хлюпати, перетворитись на печеню тут досить легко. Але воно того варто: попереду – край землі. І ти йдеш до нього під пронизливе чаяче «ганьба». Утім, чайкам до тебе байдуже. Як все, вони сваряться між собою. За креветку, за осетра, що його викинув на берег учорашній шторм. Та мало за що…

Край. Вода з плюскотом перекочується через тонку смужку суші. Бризки й піщинки зорями спалахують у променях сонця. Здається, з’явиться тут Джек Горобець власною персоною – не здивуєшся, приймеш як належне. І хоч тут не Кариби, ця місцина давно глянулась піратам. Себто купцям-мореплавцям, адже різниця між цими поняттями – винахід не такого вже й далекого минулого. Цю землю добре знали фінікійці. Тут ховали свої скарби скіфи, а греки вважали цей кусочок суші священним. За переказами, сам Ахілл влаштував тут спортивні змагання, аби відсвяткувати свою перемогу в морській битві. Тут бував батько історії Геродот, який згодом напише: «Якщо переправитись через Борисфен (нині Дніпро), то першою від моря буде Гілея, а вгору від неї живуть скіфи-землероби». Гілея – Лісова – тоді була островом між Дніпровським лиманом і морем. Згодом ця назва забулась, а намита морем дамба з’єднала цей вузький і довгий острів із великою землею. І тепер йому дуже підходить назва, дана татарами – Волосяний мис, Кил бурун (або бурну). Втім тюркські слова вже давно злилися в незрозуміле «Кінбурн»…

Зрештою, ця незрозумілість не поширюється на ставлення до нього. Побувавши тут хоч раз, або мариш цими місцями, або волієш не згадувати тутешні жахи. Тест на сумісність починається ще зі стадії добирання. Подорож сюди сама по собі може стати пригодою.

Спочатку треба дістатись Миколаєва. Звідти можна доїхати до Очакова маршруткою (відправляються з автовокзалу або щогодини, або мірою заповнення) або машиною. Щоправда, її доведеться лишити на охоронюваній стоянці біля порту. Рейсовий катер звідти ходить двічі на тиждень, але якщо не хочете гаяти часу – відправляйтесь «маршруткою». І – насолоджуйтесь першою порцією адреналіну. Навіть невисока хвиля кидає баркас як шкаралупу, і протягом цілої години «круїзу» ви не матимете захисту ані від сонця, ані від зливи. Ми з дружиною мали нагоду так «скупатись», щоправда, вже повертаючись до Очакова. Тож на цей випадок порада одна – беріть презервативи. Вони убезпечать не лише статевий, але й мобільний зв’язок. На косі існує два більш-менш цивілізованих місця висадки. Перший – причал в Римбах (якраз навпроти Очакова), другий розташованій на морському боці, неподалік від села Покровка. Там же, в принципі, й можна зняти кімнату чи будиночок в «аборигенів». Умови спартанські, але все необхідне матимете, причому від молока до риби й креветок – свіжесенький «натурпродукт». А в магазині можна навіть банани замовити. Хоча особисто я в тому сенсу не бачу, але на колір і смак… На причалі за звичай чергує автобус. Тож, якщо місце не сподобається або вільних «апартаментів» не знайдеться, лізьте в нього. Саме так – лізьте, бо автобусом тут називають «Урал» із пасажирською кабіною. До речі, водій вам може порадити, де зупинитись, і провести курс екстремала для початківців.

Зрештою, відпочити на Кінбурні можна й з усіма вигодами та зручностями – на хуторі Крута Осип про вас дбатимуть не гірше, ніж на кіпрському курорті. Але як на мене, сюди приїздять зовсім не за «п’ятьма зірками» з триразовим харчуванням і випивкою. Дикість – чи не найцінніша риса цього краю.    Подорож суходолом буде не менш захопливою. Хоча попервах сюрпризів може й не бути, ну хіба на даїшникив наскочите десь між Очаковом і Голою Пристанню. Звідти берете курс на Геройське, аж поки не закінчиться асфальт. Тут теж є стоянка. Та на власний страх і ризик можете їхати далі. Але вас попередили: на додачу до «Урала»-автобуса роль таксі тут виконує уазик… З тих пір, як сюди ходили на промисли чумаки, кінбурнські дороги практично не змінилися – колії в піску завше готові перетворитись на пастку.

Дороговказів тут нема, і на GPS краще не розраховуйте – збреше. І якщо ви тут уперше, краще спитайтеся в місцевих, бо в тутешній павутині одразу розібратись нелегко. До речі, Геройське – останній великий населений пункт на вашому шляху. В ньому одному живе більше людей, аніж на всій косі – ціла тисяча! Тож попереду – десятки кілометрів справді диких пляжів. Навіть в сезон кілометр – нормальна відстань до найближчого колеги по сонячних ваннах. А ще – просто фантастичні краєвиди.    Реліктовий степ. Червона йодиста трава. Маслинові гаї, сосняки, густющі ліси – саги, в які навіть аборигени стараються не ходити без зайвої потреби. Кажуть, саме цим сагам і завдячує коса своєю грецькою назвою.

А ще подейкують, що в них колись переховувався сам батько Махно. Зрештою, може бути, адже тими ж сагами за сторіччя до нього козаки прокрадалися до самої турецької фортеці на краю коси. Тої самої, яку згодом боронив від тих же турок генерал-аншеф Олександр Суворов. Саме за той бій він і отримав найвищий орден Російської імперії – Андрія Первозванного. І саме після нього побудував на косі Покровську церкву (звідси й назва села – Покровка). Не як пам’ятник тріумфу, а на подяку за порятунок. Адже в тому бою Суворов був двічі поранений. Церква ця стоїть і понині. А от від фортеці лишилися хіба рештки фундаменту – після програної Кримської війни її були змушені розібрати. Озера – ще одне диво Кін бурну. Такої кількості й такого розмаїття птахів мені не доводилося бачити навіть у «сусідньому» Дунайському заповіднику.

Але тутешні озера цінні не лише цим. Вони містять цілющу глину, яка за лікувальними властивостями не поступається грязі Мертвого моря. Хоча користуватись нею треба обережно – 10 хвилин вистачить, аби перетворитись на печеного рака. І це ще дурничка. Мені доводилось бачити, як курортники приймали за глину… гуано, що товстим шаром вкривало пересохле озеро. Тож будьте уважні. Солончаки – окрема тема. Тутешня йодиста самосадна сіль вважалася кращою за кримську. До того ж її було легше видобувати, адже «гнилі» (тобто солені) озера влітку пересихають, і достатньо просто зібрати «біле золото» з поверхні. До речі, на Кінбурні зараз теж обходяться власною сіллю. Йодиста, з легким блакитним або рожевим відтінком, ароматна… Уявіть якого смаку набуває в’ялена рибка!

На місцевому сонці вона готується чи не миттєво. Зрештою, людині забезпечено подібний результат. Між одинадцятою ранку й четвертою дня краще влаштувати собі сієсту десь у тіні. Цей час – просто пекельний. І нехай вас не обманюють випадкові хмари, навіть дощові. До речі, якщо пощастить, на піку літа тут можна побачити ще одне диво: краплі дощу випаровуються десь на рівні верхівок акацій, і тільки найбільші долітають до землі. Шкода, лишень, що це диво трапляється вже тоді, коли відцвітають степові орхідеї – ніде в Європі таких нема!

Навесні стрункі насиченого бузкового кольору квіти перетворюють придорожні галявини на картини, якими міг би пишатись будь-який імпресіоніст. До речі, орхідею тут називають любкою. За переказами, зілля з цих квітів може причарувати будь-кого. Не знаю, чи працює цей еліксир серед людей, але мене Кінбурн в себе закохав.

Ограбление по-украински

Anonymous — Thu, 01 May 2008 00:00:00 +0300

Путешествовать по Украине мне приходилось не раз – и работы ради, и тусни для. Как правило, эти путешествия были приятны. Но в самых разных частях страны их сопровождали забавные инциденты.

Пожалуй, наиболее примечательный эпизод произошёл со мной во Львове, куда я приехал из Киева как раз на уикэнд для того, чтобы встретиться с друзьями-французами, которые ехали из Эстонии через Латвию, Литву, Польшу и Западную Украину в Румынию. После культурной и цивилизованной Прибалтики галицкие нравы и обычаи их впечатлили, в том числе из-за происшествия прямо в кафе в самом центре города. Около 11 часов вечера к нашему столику подошёл молодой человек из компании, сидящей в углу того же кафе, и в хамской форме попросил сигарету. Стремясь не нагнетать ситуацию, я сказал ребятам, чтобы они дали страждующему палочку здоровья. Через некоторе время сей маргинал подошёл ко мне и предложил выйти на улицу. Я предложил ему сесть за другой столик, после чего последовали расспросы кто я, откуда, а затем последовало предложение: не хочу ли я выставить «пацанам» пива? На недоумение последовал ответ: «Ну, ты что, не понимаешь? Тем более, приезжий». Подойдя к официантке, я попросил вызывать милицию. Девушка стала набирать на телефоне какой-то номер, вроде бы, не милиции. Ребята, с трудом поняв, что пахнет не пивом, смылись, причём один из них подошёл ко мне и извинился за якобы слишком самостоятельного приятеля. Бармэншу на всякий случай я попросил вызвать такси, и, расплатившись и отдав чаевые, мы с друзьями уехали в гостинницу.

Во время другого моего визита во Львов в трамвае у меня из кармана спёрли двадцать гривень.

Также малоприятная ситуация была в Шепетовке. Вечером в привокзальном кафе в углу гуляла кампания молодых ребят с лицами, с которыми можно сниматься без грима в фильмах ужасов. В этом кафе я по глупости решил поесть, в такое позднее время отужинать в другом месте не было возможности. Ко мне подошёл молодой человек (главный) и хамски осведомился о моём внешнем виде. Быковатый вопрос – это, как я уже понял, либо «заводка» (провокация драки или грабежа) и/или «пробивон» (то есть проверка предполагаемого объекта грабежа на «мягкость»). Такие вопросы, навежливо, лучше сухо и жёстко пресекать, или не отвечать на них вообще. Совершив ошибку, я что-то промямлил в ответ. После того, как я вышел из кафе этот «главный» со своим напарником подошли ко мне и попросили мобильник. Я предъявил журналистское удостоверение. Это на ребят подействовало, мобильник остался при мне, но с бригадиром местной молодёжной банды (в отличие от львовян, тут была именно бригада, а не шпана) мне пришлось вести задушевный разговор. Во время него я узнал, что мэр в городе не даёт житья криминалу, а у «мини крёстного отца» тяжёлая личная жизнь. Уехал я без потерь.

Потери – как моральные, так и материальные, были в Черниговщине, где я ездил по деревням. Когда я шёл по просёлочной дороге, меня остановил мужчина средних лет и попросил документы. Предполагая, что передо мной милиционер (на уголовника этот тип не походил), я попросил документы у него. В ответ пошли невнятные угрозы. Оценив фигуру и решительный вид этого человека, я вновь таки показал журналистское удостоверение, которое, впрочем, на него совсем не повлияло. Меня настойчиво пригласили к придорожному кафе, которое содержала знакомая этого человека, для приятной беседы. Выяснилось, что этот человек – бывший спецназовец, который живёт где-то рядом на пенсии, получаемой после участия в каком-то небольшом конфликте. С головой у многих из прошедших «горячие точки» иногда наблюдаются сложности. Это был как раз тот случай. Человек обыскал меня всего, угрожал по любому поводу, посадил приказом в машину, вёл её одной рукой, а другой в это время меня чуть придушил. После чего довёз до требуемого мне места, высадил, предварительно забрав 200 гривень. Явно ему они не были необходимы. Ему, как видно, хронически не хватало другого – общения.

В другой раз в том же самом регионе я был уже не один: в микроавтобусе нас было четверо. В одном селе около нашей машины остановился «москвич» из которого вышли не то, чтобы раскаченные, но какие-то от природы квадратные существа и, подойдя к нам (мы закупорили все окна) представились сотрудниками уже не существовавшего на тот момент управления милиции, заявив, что проводят операцию с кодовым названием «трал» (чего стражи порядка ни в каком случае не стали бы делать), и потребовали документы, сами предъявив подобия удостоверений. Решительность ответов нашего небольшого коллектива и мои журналистские корочки их удовлетворили.

Ну, и последний раз что-то подобное случилось с нашей компанией в Крыму. Только на сей раз злыми духами выступили милиционеры. Весёлой группой парней и девушек ночью мы ехали на «Ладе». Другой автомобиль обогнал нас, знаками приказал остановиться и нашу водительницу милиционер вызвал на переговоры в свою машину. По версии милиции, мы не заметили сигнала к остановке, данного ими откуда-то из подворотни. После чего нас, то есть молодых людей, высадили посреди дороги, девушки (у которых родители были известными и весьма состоятельными людьми) укатили решать финансовые вопросы со стражами порядка, нам же осталось просто проклинать их в бессильной злобе.

Р.Щ.